«Щоб зіграти в Одесі чи Донецьку, треба було з’явитися в Москві на ефірі» – ТНМК про Незалежність, Донбас і харківську «бандерівщину» 90-х

Напередодні Дня Незалежності Радіо Донбас.Реалії вирішило спитати у митців із заходу і сходу України про те, що об’єднує українців, що таке незалежність, і як можна порозумітися людям різних поглядів. Сьогодні на ці запитання відповідає гурт «Танок на Майдані Конго»: Олександр «Фоззі» Сидоренко та Олег «Фагот» Михайлюта. 

– Згадаємо серпень 91-го: які у вас тоді були емоції від проголошення Незалежності?

Олег Михайлюта: Мені тоді було 17 років, і я не можу сказати, що я взагалі цим всім цікавився. Я більше турбувався за маму, бо бачив, наскільки вона була перелякана, коли все змінилося. А я собі і за часів Союзу усвідомлював, що живу в Україні.

Олександр Сидоренко: У мене так само, це ж Харків був, а там своє ставлення до будь-яких подій. Я працював тоді і вчився, грав на гітарі та в футбол і цього мені вистачало з головою.

Політика ж почалася для нашого покоління пізніше, коли ми до Києва переїжджали. Я чітко пам’ятаю, що зацікавився всім цим після справи Гонгадзе. А до того просто було відчуття, що червоні перевзулися і продають нам все під іншим соусом. Була стримана радість від того, що Радянській Союз згинув, бо було відчуття, що то зло. Але тригер українства ще не спрацював.

– Група народилася в Харкові, який доволі російськомовний, а ТНМК обрали україномовну творчість. Як це сталося?

– Олександр Сидоренко: «Червона Рута».

Олег Михайлюта: Я завжди звертаю увагу на цю фразу, коли говорять, що Харків російськомовне місто. Воно стало російськомовним завдяки репресіям і вбивствам всієї культурної еліти України комуністами. А якщо ти подивишся на вивіски Харкова дореволюційного, то вивіски на магазинах були українськими, і місто розмовляло українською мовою. Потім прийшли комісари і знищили все, що порівнювало себе з українством. І от ми зараз вигрібаємо.

Олександр Сидоренко: В тридцятих, коли Харків був столицею УРСР, купа легіонерів приїхало українських. Зараз ми вже знаємо про «Будинок Слово», про репресії, і про те, як сотнями людей вивозили на Соловки…

Харків – він такий, в цьому плані дуже схожий на Одесу, завжди вичікував, звідки буде зиск.

Олег Михайлюта: Але знаєш, дивлячись правді в очі, так воно і є, бо більшість така. А пригадуючи свого батька, наприклад, а він був технічною елітою Союзу, бо викладав і працював у Харківському авіаційному інституті, він за радянських часів під час якихось сабантуїв підіймав келих за вільну Україну. А ще, я постійно згадую історію, коли я паспорт отримував. Він мені просто поставив запитання: а що ти будеш писати, яку національність? Я міг обрати або по мамі, яка росіянкою була записана, а він – українець. Він не проводив зі мною спеціальних розмов, просто запитав. Я відповів, що я українець, і так і буду писати. Він тоді дуже зрадів цьому.

– Ви вже згадали «Червону Руту», а що ще формувало вас як артистів в ті часи?

– Олександр Сидоренко: Якби не «Рута» ми навряд чи стали гуртом, який співав виключно українською. Все починалося, як прикол, а потім… Ми поїхали на фестиваль «Rap Music» в Москву, яким керував Влад Валов, який з Донецька. Там в рецензії було написано, що «ТНМК – яркие представители южнорусского стиля». А це 1997-й рік, і ми типу нічого не проти «русские, братья…». Але мене це так здивувало. Який южнорускій, це що Ставрополь?! І так воно все розпочалося. Потім щастило на розумних людей, почали вивчати історію. Потім Майдан 2004 року.

– В 2004 році кандидат Віктор Янукович у своїй кампанії активно почав протиставляти захід – сходу. Це якось вплинуло на сприйняття вас як артистів у різних куточках країни?

– Олександр Сидоренко: Вибір української мови якось однозначно трактувався знайомими в Харкові, як якась «бандерівщина». Перший Майдан – то був яскравий маркер «наші – не наші». Я пам’ятаю, як у товариша в Харкові – висіли у закладі його – я з кимось довго розмовляв, і все це закінчилося тим, що ми продалися Америці.

Щодо концертів, то в «червоному поясі» ми грали не так часто, як артисти, які співали російською. Але для того, щоб зіграти в Одесі чи в Донецьку, треба було з’явитися в Москві на якомусь ефірі і все, вони одразу ж підтягувалися.

Олег Михайлюта: Коли ми туди по ефірах трошки поїздили, то одразу з’явилися концерти і в Донецьку, і в Луганську. Хоча в Луганську їх було не багато, більше в Донецьку. Але приймали нормально. Ми для себе вирішували, що таким чином пропагуємо українську культуру на схід.

Олександр Сидоренко: Востаннє ми там були у вересні 2013 року, жили в «Донбас Паласі», а грали в якомусь містечку за Єнакієвим. Таке якесь маленьке містечко, і такий великий концерт, багато артистів, все дорого. А поруч парк, і в ньому немає ліхтарів. Я стояв з якимось полковником «Беркута» і спитав у нього, а чого лампочок немає? А він каже «так они разобьют их, в тот же день». Я тоді питаю, а не можна було ці гроші, що витрачені на день міста, парк якось облаштувати. І він мені знову за ті лампочки.

Звичайно, що на Донбасі після того ми були, але то вже були концерти для військових. І чогось ми туди взимку постійно їздимо, коли дуже холодно. Рекорд був в Старому Айдарі, коли було мінус 24, і ми грали в зруйнованій будівлі.

Олег Михайлюта: То взагалі була така жесть. Ми туди поїхали з Притулою, і я просто прозрів. Ноги відпадали від морозу, і я уявляв, як вони там живуть, і не один день… То був шок.

– Для вас важливі фронтові концерти?

Олег Михайлюта: Ми їздимо туди, щоб донести, що вони не просто так там. Щоб вони не думали, що тут тільки всі жирують, ходять на вечірки і бухають горілку. Це щось внутрішнє наше. Ми їздимо сказати, що дуже дякуємо їм за це. Ми про це розказуємо на своїх сторінках, але не кричимо, бо це щось наше.

– В країні постійно йдуть суперечки через мову, віру, політичний вектор, про те, що всіх роз’єднує. А що українців об’єднує, на вашу думку?

– Олександр Сидоренко: Нації тільки здалеку можуть здаватися монолітними. Всі мають внутрішні проблеми, і якщо їх розпалювати і підтримувати ззовні…

Олег Михайлюта: Це те, чим займається нас північний сусід – розпалює. Вони так починають війну зі всім світом, не тупо агресією в лоб, а «исподтишка».

Олександр Сидоренко: Це описано в доктрині генерала Герасимова з Генштабу Росії. Там все викладено про гібридну війну, про те, що вони робили в Грузії, про те, що роблять зараз.

Олег Михайлюта: Це коли?

Олександр Сидоренко: Та от зараз, актуальне (посміхається). А суспільство і так поляризоване. А що для подолання цього треба… План на десять років, і десять років до цього плану.

– Так все ж таки, що може об’єднати українців?

Олександр Сидоренко: Спорт. Були такі тригери, коли Україна виграла у Швейцарії по пенальті в 2006 році – і мені тоді доповіли з Харкова, що все місто ніч гуділо і святкувало.

Так що для об’єднання нам потрібні: успішність Кличків, футбол та Євробачення. Це три успішних наративи, які можуть об’єднати. А ще треба боротися за майбутнє, за освіту. І не примусово – вмиканням гімну, а задіюючи мозок.

Олег Михайлюта: Якщо бути зовсім хитро-розумним і мислити про наступні покоління, то все це треба заохочувати і матеріально також. Щоб це було цікаво. Бо нащо людям, які в потязі ніколи не їздили, той безвіз? Треба зробити так, щоб вони могли собі це дозволити. Тоді це буде українська ідея, і це все реально об’єднає усіх.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)

your ad here

коментувати