«Нам кажуть, що політика не для воїнів, але воїни є політиками» – боєць Правого сектора «Дана»

Віталія Томахів

Діана Виноградова з позивним «Дана» – ветеранка війни, народилася у Києві. За освітою – дизайнер-художник, а також тренер з кікбоксингу та фітнесу. Нині Діана очолює ветеранську службу головного штабу Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» (далі – ДУК ПС) і за сумісництвом також є речницею ДУКу.

Ми зустрічаємося в центрі Києва. Дана вітається обіймами, а я приємно здивована тим, що обійми дуже міцні, хоч ми ще незнайомі. Ще кілька хвилин нашої дороги до кав’ярні я роздумую над тим, що ж така жінка робила на війні, і як їй вдалося зберегти жіночність. Діана виглядала дуже тендітною, але вже під час нашої розмови стає зрозуміло, що це сильний духом воїн. Чому ДУК не увійшов до Збройних сил? Як добровольці пояснюють своє напівлегальне перебуванняна фронті у 2020-му? Та чи полюбили у русі президента Вололимира Зеленського після того, як добровольцям надали статус учасників бойових дій? Про це наша розмова з Діаною.

– Чим ви займалися до війни?

– А це «до війни» взагалі було? В мене складається враження, що «до війни» вже й не було, що це якийсь сон, напевне. Якщо об’єктивно, то почну з того, що я – націоналіст, ще з юнацького віку. Відповідно, до війни 2014 року я була вже достатньо сформованим українським націоналістом, втілювала це у купу проєктів. Зокрема, у 2013 році була випущена націоналістична поетична збірка. Це і моя творчість, і моїх побратимів. Так цікаво склалось, що наші вірші фактично стали пророчими. Ми ще в 2013 році видали книгу по події 2014-2016 років.

Щодо побутової сфери, то я маю освіту з 2-х спеціальностей: тренер з кікбоксінгу та фітнесу, а також дизайнер-художник. Я займалась цими спеціальностями, поєднувала їх, мені подобалося. Я була щасливою людиною до моменту настання «війноньки». А я, як і решта націоналістів, передбачала, що буде війна з РФ. Ми бачили багато того, що не хотіли помічати пересічні громадяни.

У 2013 році всі націоналісти взяли активну участь в Майдані. І не тому, що ми підтримуємо європейські цінності. Ми їх не підтримуємо. Це дуже часто викликає подив у людей. Типу: «А що, націоналісти не за ЄС?» Ні, ми не за ЄС. Ми взагалі за те, щоб Україна була свого роду центром Балто-Чорноморського геополітичного простору. Якщо ми будемо розглядати Україну саме у сфері геополітики і нинішньої ситуації в світі, то це реально. Україна може бути центром сили саме Балто-Чорноморської співдружності, як економічним, торгівельним, так і політичним центром. Я гадаю, що РФ це прекрасно усвідомлює і робить все можливе та неможливе для того, аби цього не сталося.

– Як починався ваш шлях на війну, як ви опинилися в добровольчому підрозділі?

– Ну, я киянка. Ми приїхали на Майдан ще до розгону студентів. Нашою метою тоді була пропаганда наших ідей, але коли відбулося побиття молоді «Правий сектор» (далі – ПС) став одним з перших «ударних» сил, які опинилися на Михайлівській. Прийнявши тоді перший бій, гіпотетично була заснована наша організація. Ми її уявно вже бачили. Ми називали себе «Правим сектором», але не мали жодної юридичної бази. Відповідно, під час Майдану відбувся каталізований, прискорений процес творення серйозного громадського об’єднання. Наприкінці Майдану ми вже були організацією всеукраїнського масштабу, яка мала доволі чисельну кількість і непогану якість.

Коли почалася війна, тобто почалося вторгнення у Крим російських військ, звичайно, у нас не було жодних ілюзій щодо того, що хтось буде сам зупинятися. Я одна з тих, хто був дотичний до заснування цієї організації. Потім ми почали створювати навчальні центри силового блоку ПС. У нас було чимало центрів по всій Україні. Ми, на відміну від інших «добробатів», вирішили йти більш виваженим шляхом, бо в наших рядах було дуже багато тих, хто вже до цього брав участь у військових конфліктах. Бо націоналізм – це спосіб мислення і спосіб життя. І найчастіше в ряди націоналістів приходять люди, яких життя трохи «потріпало». В тому плані, що вони самі «прийшли» до цих ідей.

Націоналізм – не популістична ідея, яка доволі складна для сприйняття пересічного громадянина. Тому, звичайно, люди були вже з якимось серйозним досвідом. Цей досвід їм диктував те, що ми не маємо права відправляти на фронт непідготовлених бійців. Бійців без якогось банального навчання. Для цього і були організовані навчальні центри. Тому так сталось, що найбільш «гарячі» з ПС тоді поїхали і в «Айдар», і «Донбас» (батальйони – ред.). Дуже багато поїхало тих, кого «уже і сьогодні» відправляли на передову. Все ж, ми і досі маємо таку виважену позицію: вважаємо, що людей треба готувати і нести відповідальність за те, куди ти їх ведеш. Відповідно, готуючи цих людей, ми розуміли, що, принаймні на фронт ми відправляємо бійців, а не просто «хлопців з Майдану». Коли я закінчила справи з розбудовою, як тільки з’явилася можливість, ми одразу з моїм чоловіком і побратимам «рухнули» туди.

– Є частина ПС, яка все ж перейшла до Збройних сил згодом. Яка ваша мотивація залишатися добровольчим підрозділом досі? Чому не легалізувалися тоді і не робите цього зараз?

– Ну, перейшли якісь окремі бійці, можна так сказати. Тому, що в порівнянні із загальною чисельність ДУКу – це дуже мізерна частина людей, які пішли на службу. При чому, вони пішли на службу до ЗСУ за власним покликом серця. Тобто, люди зрозуміли, що те, що вони робили в якості добровольців, захищаючи Україну, їм підходить навіть як кар’єра, як подальше життя, служба. Ми завжди «благословляли» наших побратимів на такий «чин». Багато з ким зараз підтримуємо зв’язок. Щодо того, чому інші залишилися… У ДУК ПС не було такої стратегії. Це не є стратегія організації – перейти кудись. Таких пропозицій було безліч, починаючи з 2014 року. І чим далі йшли такі пропозиції, тим менше вони починали цікавити ДУК ПС. Поясню чому. Не лише тому, що умови пропозицій були жахливі, а й те, яким чином їх пробували «протиснути». Фактично, спочатку нас намагалися підкупити.

Більша кількість «ДУКівців» – це люди, реалізовані в житті. І їх не цікавлять гроші. Це люди, які можуть собі дозволити воювати за свій кошт. Це треба розуміти, попри спробу створити ілюзію, що добровольці – це якісь бомжі. Я навіть не знаю, чи змогли б мої цивільні товариші «витягнути» так, як я, 7 років за власний кошт воювати. Це дуже велике вливання, причому без повернення. Це просто «викидування» особистих грошей у війну. Але я прийняла своє рішення: поки в нас в країні війна – мене цікавить перемога. І я буду пахати на цю перемогу: грошима, фізично, морально. Я буду робити все, щоб тільки отримати цю перемогу.

Я не одна. Нас таких – чимало. І це люди, які можуть собі це дозволити. Враховуючи те, що в 2016 році більшість з нас приїжджали на фронт з власною зброєю і власним боєкомплектом. Вибачте, але на 2014 рік один набій 7-62 до мого карабіну коштував 8 гривень. Ми купували екіпірування. При чому, мій брат був на той момент в ЗСУ 8-го полку спецназу, мені довелось і йому допомагати. Тоді ми проводили з побратимами благодійні концерти, щоб зібрати мого брата-спецназівця на фронт. Бо те, що треба було мені – дрібниці, в порівнянні з тим, що потрібно було моєму брату. І пішло десь близько 150 тис. грн. на 2014 рік тільки йому на екіпірування, на засоби зв’язку і так далі.

Тобто це не дуже в’яжеться з легендою про «нищебродів», які пішли на фронт заробляти. В 2014 році якраз навпаки. Я скажу більше, у нас була така кумедна історія. Ми попросили волонтерів відремонтувати автомобіль, який був обстріляний, і треба було його підлагодити. Вони кажуть: «Заганяйте. А що за автівка?», а ми їм: «Каділак» (сміється). Волонтери там «сіли». Ну, насправді, це от просто хлопці приїхали на своєму «Каділаку» на «війноньку». В них не було іншої, але був «Каділак». Доходило і до такого абсурду. Таких кумедних історій дуже багато.

– Чому ви вважаєте себе ефективними в такій формі, неоформленими?

– Перше – це мотивація. Мотив у добровольця відрізняється від мотиву будь-кого іншого. Я недарма говорила про власні економічні вкладення. Людина одразу поставила собі чітку мету – їй потрібно воювати, аби Україна перемогла. Він готовий «влити» туди власні кошти, власне здоров’я, власне життя. Це дуже потужна мотивація.

Ви, напевне, не зможете знайти по всьому фронту за всі 7 років якихось свідків, які б вам сказали, що вони були в бою з «правосєками», а ті їх покинули і втекли або злякалися бою і не пішли. Такого не було. Це завдяки мотивації, а не тому, що всі там супер воїнами приїхали. До того ж, ми навчилися швидко навчатися. Тобто, «хапати на льоту» абсолютно все. Крім цього, більша частина бійців ПС – ідеологічно націоналісти. Це також впливає на мотивацію. Люди, які давно і так вже себе присвячували Україні, а тут така нагода – зустрітися на тому світі з Степаном Андрійовичем Бандерою (сміється).

Друге – це те, що у нас інший спосіб організації батальйону та інший спосіб ведення бойових дій, ніж традиційний пострадянський. Я називаю його суто пострадянським, бо, на жаль, попри усі спроби деяких адекватних командирів ЗСУ витягнути українську армію до рівня хоча б НАТО, хоча я не вважаю армію НАТО найуспішнішою армією в світі, всі ці спроби провалились, і залишилась тільки зовнішня обгортка, яка створює ілюзію того, що ми відповідаємо стандартам НАТО. Насправді, ні. Ті самі пострадянські способи ведення війни, поняття, моральні цінності. Це окрема історія…

Ми взяли за основу козацький устрій армії, традиційний, який брали і воїни УПА, до речі. В принципі, це нам багато в чому «розв’язало руки». По-перше, це призначення командирів. Їх призначає командир корпусу, але висувають на призначення бійці. Якщо бійці вважають за потрібне зняти з командування когось, то так само командир розглядає їх подання. В нас немає такої жорсткої централізованої системи. Я б сказала, що це якась тоталітарна демократія.

Третій пункт, чому ми ефективні: це мобільність і незв’язаність злочинними наказами. Ну, фактично, ми постійно співдіємо з різними командирами частин, батальйонів, рот, підрозділів (ЗСУ – ред.). Тобто, це тотальна співдія. Хто б там що не говорив – без цього ми б не могли 7 років співдіяти на фронті і виконувати ефективні дії. Тобто, це один величезний плюс. Ми можемо виконувати накази з поправкою на адекватність. ДУК ПС має волю, бо, наприклад, зараз ми – єдина на фронті структура, яка не є суб’єктом Мінських домовленостей. Я вважаю, що це позитив, в тому плані, що наша готовність до опору – постійна і перманентна. За нас «стоять» і багато командирів ЗСУ, які ні за ніяку «ковришку» не дозволили б нам звідти піти. Тил – тилом, Генштаб – Генштабом, а війна – війною. Коли командир ЗСУ сидить «пов’язаний», по руках і ногах, наказами, то з нього не знімається відповідальність за його особовий склад, за позиції. Якщо фізично його підрозділ починають «розмазувати», то він стає перед тим вибором, який взагалі не повинен був ставитись. Вибір між порушенням наказу задля порятунку власних бійців і утримання позицій, що потім для нього буде проблемою. Другий вибір – це дотримуватися наказу, полягти самому, щоб полягли усі його бійці і здалася позиція. І от тут з’являється альтернатива – ДУК ПС. Тобто, фактично, командир не порушує наказу, але результат дотримується: позиція зберігається, а бійці – живі. Така ситуація.

Тому, ДУК ПС будуть актуальні і потрібні аж доти, доки українська стратегія державної політики, політики воєнної, зовнішньо- і внутрішньополітичної не буде спрямована на перемогу і коли накази нарешті будуть віддаватися ті, що забезпечуватимуть перемогу, а не поразку. І домовленості також. От тоді вже можна буде сказати, що добровольці ДУК ПС наразі неактуальні і їх присутність там непотрібна. До того моменту ми суперактуальні.

– У добровольчих батальйонів немає підтримки від держави, ні правової, ні матеріальної. Волонтерської діяльності вам достатньо для функціонування? Розкажіть, як працює волонтерське забезпечення ДУК? Чого здебільшого бракує, а чого достатньо?

– Не вистачає постійно одного – техніки. Бо це дорогі та вартісні речі. Наші автомобілі постійно в роботі, максимально вбиваються машини, потрапляють під обстріли, в ДТП. Все решта… Волонтери та небайдужі українці максимально допомагають нам. Я, насправді, хочу сказати їм величезне дякую і низький уклін, бо це люди, які, напевне, навіть недооцінюють власний внесок. Вони навіть уявити собі не можуть, як по краплині збираються моря, і як колосально вони допомагають Україні, допомагаючи нам.

– Як змінилась кількісна присутність ДУКу на передовій протягом бойових дій?

– Звичайно, піком вступу був 2014-2015 рік. Після прийняття Мінських домовленостей… По-перше, немає такої потреби утримувати таку кількість бійців на фронті, як в 2014-2015 роках. Наша кількість там, в принципі, залежить від потреби. Тобто, збільшується кількість позицій – збільшується кількість контингенту. Зменшується кількість позицій – зменшується і кількість людей. Наразі, я не маю права озвучити ніяких цифр. Єдине, що можу сказати – зараз на фронті перебуває 3 підрозділи – 1 ОШР (Окрема штурмова рота), 3 ОСР (Окрема стрілецька рота) і Медичне управління.

– Чи є у вас якісь пільги після повернення з фронту? Чи такі добровольчі батальйони позбавлені різного виду пільг?

– Ви знаєте, після повернення з фронту в нас була одна пільга – ми могли «на шару» сісти у в’язницю. Ну, правда. Це була наша суперможливість (сміється). Пізніше, вже аж у 2020 році, на 7-му році війни, згідно з законом, який був розроблений, добровольцям також надається статус УБД (статус учасника бойових дій). Звичайно, що певна частина пільг не отримується.

Наприклад, у нас дуже багато бійців з Донбасу. Їхня домівка зараз окупована. Звичайно, що про повернення навіть не може йтися. Вони оформлюють собі УБД і, згідно з Законом України «Про учасників бойових дій» і їхніх пільг, вони мають право ставати в чергу на житло і бути забезпеченими житлом як тимчасово переміщені особи-УБД. Проте, в постанові не вказано, що це житло може надаватися ще й добровольцям. Тільки військовослужбовцям. Відповідно, на цю пільгу наші бійці претендувати не можуть. Можливо, нам вдасться виправити цю історію. Ми зараз стараємось внести такі правки. Інваліди війни не можуть отримати посвідчення інваліда війни, тому що банально «висить» проблематична довідка про залучення з Антитерористичного центру. Цей центр розформовано. Відповідно, довідки вони отримати не можуть, як і не можуть отримати посвідчення інваліда війни. Те саме щодо загиблих. У нас досі відбуваються такі «батли». І в Міністерстві оборони, і в Міністерстві ветеранів. З приводу надання родинам статусу «родина загиблих». Не надають їм статус. Ну, звичайно, тут багато проблем. Зараз з ними і боремося.

– Тобто те, що в нещодавній промові до Верховної Ради Володимир Зеленський сказав, що цьогоріч вперше добровольці отримали статус учасника бойових дій, це правда?

– Ну я вам скажу так. Я не знаю, чи дотичний сам Зеленський, хоча, я підозрюю, що дотичний. Ну закон писався ще за Порошенка, але він був знятий з голосування, вносились правки. Потім, минулого року відбувалися внесення правок і партія «Слуга народу» чітко означила, що вони хочуть «пропіаритись» на ветеранах-добровольцях. Ми погодилися в плані того, що окей, якщо зробите справу, то піартесь. Занадто багато добровольців зараз потребують соціального захисту, щоб ми там «гралися в перетягування канату». Тим паче ми абсолютно політично не претендували навіть на авторство, хоч ми і вносили правки, і вичитували закони. Але в нашому випадку нам «не шашечки – нам їхать». Тому, в принципі, це було абсолютно резонне бажання «Слуг народу» піарнутися на добровольцях. Вони прийняли цей закон, за що ми їм і вдячні. Втім, це, звичайно, ніяким чином не впливає на наше ставлення до них і до їх політики – ганебної та антиукраїнської.

– Можете назвати наймасштабніші досягнення ПС на фронті за період війни?

– Насправді, ми пишаємось всіма боями, в яких ми брали участь. З таких якихось визначних, то, звичайно, це бої за Савур-Могилу, там є чим пишатися. Також це бої за Іловайськ, до зеленого коридору, це Донецький аеропорт, це штурм Пісків, Авдіївська промзона, шахта «Бутівка». Широкине так само. В принципі, напевне, в нас немає ганебних операцій, за які б нам було соромно, чи ми якось себе неадекватно повели. Були операції, в яких ми надпотужно не проявлялись, але це у зв’язку не з нами, а з тим, що ці операції планувалися ЗС, Генштабом і, скажемо так, в нас на той момент не було відведено якоїсь колосальної та стратегічної ролі. Медики наші надзвичайно потужно себе проявляли і проявляють по нині. Контррозвідка зробила дуже багато співдій з СБУ. І шкода, що багато плодів їхньої роботи так і не були доведені до кінця.

До того ж, не забуваємо, що ДУК ПС – це не лише фронт, а й тил. Ми не є «зграйкою», «ГОшкою». В нас чітка субординація та підпорядкування, сама структура. Відповідно, практично у всіх регіонах України діють окремі резервні сотні. Вони не лише відправляють мобілізовують людей та відправляють на ротацію на фронті. Вони ще в свою чергу займаються безліччю і соціальної роботи, і місцевої боротьби за Україну. Тому що часом в тилу боротьба буває більш активна ніж на фронті.

Ну і звичайно, це ж і родини загиблим наших побратимів, яким потрібно допомагати. Це поранені, які отримали внаслідок війни захворювання, що потрібно лікувати. Ми постійно намагаємося жити одним великим колективом, стараємось допомагати одне одному, підтримувати. Тут також має велику силу те, що це – структура. В нас, крім резервних сотень діє ще Головний штаб ДУК ПС. В ньому діють відділи. Вони є різні: Ветеранський відділ, Управління медицини й реабілітації (тиловий). Це той, котрий займається допомогою нашим пораненим або тим, хто вже повернувся додому і має проблеми зі здоров’ям. Це також збір ліків, подання в лікарні, транспортування бійця. Є Соціальне управління. В нас є дитячі патріотичні табори. У Львові це – «Золоті леви», у Полтаві – вишколи «Полтавщина», у Києві це – «Командос», на Тернопіллі – «Волинська січ».

ДУК ПС є частиною загального національно-визвольного руху «Правий сектор». Відповідно, всі ці речі, вони взаємодіють, не можуть існувати окремо. Так само, як політична складова. Вона не існує окремо. Навіть, якби ми подивились на кандидатів на місцеві вибори від ПС, то з них 85 відсотків – ветерани ДУК ПС. Це мікс, одна велика структура, яка має деякі гілки. Так само в нас діє «Права молодь», вона також бере свою участь, постійно і тотально. Завдяки структурності в нас є ефективність діяльності по Україні. Не було б цієї структурності – не було б і діяльності. Більшість організацій патріотичних, які від 2014 року почали свою діяльність і десь зараз її закінчили, то, я вважаю, що першою причиною їхньої неефективної діяльності було саме те, що вони не були структуровані і просто перетворилися в маргінальну спільноту, яка не мала стратегії руху.

– А як ви думаєте, рівень довіри до «Правого сектору»​ як до воїнів, які на фронті захищають державу, і як до політичної сили, однаковий?

– Тут треба робити об’єктивізацію на сучасні реалії в українському суспільстві. На жаль, останнім часом слово «політичний» уже викликає антагонізм, при чому, навіть без забарвлення. Як речник ДУК ПС, я ще постійно стикаюся з тим, що багато достатньо освічених людей, які, по суті, працюють в сфері ЗМІ, банально неграмотні в питаннях політичних. Наприклад, вони розділяють питання «політичний» і «військовий». Я їм одразу даю посилання на «Вікіпедію», щоб вони прочитали, що таке війна. Війна – це агресивний засіб ведення зовнішньої політики держави. Війна – це уже політика. Політика буває дипломатична, популістська, буває силова, агресивна. Людське незнання дає змогу дуже швидко і активно маніпулювати суспільними групами і прошарками. Насправді, я вбачаю в цьому велику загрозу. Навіть можна не виокремлювати Україну, бо це загальна тенденція у світі.

Нещодавно в університеті я читала лекцію про націоналізм. Мені було приємно, що мене запросили. Насправді, я була позитивно вражена, що студенти були активними і ставили багато питань, але друге, те, що мене негативно вразило – рівень елементарних знань. Мені жодна особа в лекторії, включно з викладачами, не змогла дати визначення різниці в поняттях патріотизм і націоналізм. Як на мене, це біда.

Якщо ж говорити в призмі ставлення до політичної партії ПС та до ДУК ПС, то я вам скажу, що звичайно, рейтинг довіри буде вищий до того, що не має причіпки «політичний». Хоча, все це, від самого початку, насправді є політичним. Мало того, зараз є така тенденція – нав’язування ЗМІ того, що політика – справа брудна, політика – не справа воїнів. Хоча, насправді, воїни – це і є політики, тільки силові політики. Вони втілюють політику держави, щодо агресії. Втім, люди зараз сприймають це чимось брудним. Чому? Тому що можновладцям вигідно, щоб маси вважали, що політика – це недобра справа, і не треба цим займатися, не треба ніяк в це вникати. «Варіть борщі, печіть котлети, і все у вас буде добре, а політику залиште для політиків». Це дуже «класна» історія. Насправді, для них – просто суперова.

Уявімо так: держава – це акціонерне підприємство. Є Голова правління, є Президіум правління цього товариства, але є акціонери, які також мають право на вплив. І от уявіть собі, що в цьому акціонерному товаристві Президент правління каже всім акціонерам: «Не партеся взагалі за це правління, ми всім будемо займатися, це наші справи. Пашіть в полі, саджайте бараболю, а ми все решта зробимо». Фактично, акціонер потрапляє вже далі в положення просто «хлопа», ну це «хлопська праця», коли він не має права голосу.

Якщо громадянин почне ставити собі питання, отримувати інформацію, то він буде завтра уже хотіти впливу, бо зрозуміє, що все відбувається не так, як має бути. Тоді цей громадянин та інші йому подібні будуть ходити на засідання, влаштовувати громадські слухання. А навіщо їм це потрібно? Куди зручніше проштовхувати якісь лобістські рішення, без всякого громадського сектору. Тому, вже років 5 десь, відбувається політика «втоми», «втомилися від війни». Ну вибачте, коли в мене апендицит і він болить мене 3 дні, я ж не кажу: «Я втомилась, все. Я ходила в полікініку, укол ставили, УЗД зробили, сказали на операцію, але я втомилась. Я більше не піду». Ну, що це за дурниці?

– Можете назвати головні вектори, в який працюватиме ДУК в подальшому? Яка зараз у вас стратегія?

– Наша стратегія, звичайно, це – перемога України. Ми наразі не вбачаємо ніякої дипломатичної стратегії, а ми її просто не можемо мати по одній простій причині – ми не маємо дипломатичного представництва в органах впливу на дипломатичний курс України. Ми не «фокіни» і не «кучми». Відповідно, нас там нема. Можливо, ми були б ефективніші на цих перемовинах, хто зна, але є як є.

Будувати якісь стратегії з приводу дипломатії, як на мене, – утопізм. Практично, ми маємо зараз стратегії по фронту. Більшість з них, на жаль, не можу озвучувати. Якщо говорити в цілому, то звичайно, в нас як була, так і залишилась одна єдина стратегія – битися до перемоги. Ми ніколи не говорили тільки про силовий шлях. Ми говорили завжди про різні складові: дипломатична, економічна, інформаційна і силова складова. Відповідно, ми працюємо на тих теренах, на яких у нас є можливість це робити: інформаційна та силова. Ми працюємо на майбутнє України. Якщо ми виростимо хоча б одного патріота – це вже буде +1 до «армії мізків». Бо не завжди перемога дається тільки силовим шляхом. Мізки – це основний ресурс за який, я вважаю, треба боротися.

– В інтерв’ю з ВВС президент Зеленський сказав, що все ще вірить в те, що можна укласти мирну угоду з Путіним і повернути всі території. Як би ви прокоментували?

– Немає жодної підстави вважати, що перемовини з Путіним якимось чином допоможуть Україні дійти до перемоги. Я додам ще таке: більшість промов Зеленського дуже грамотно заплутані. Вислухавши все, від першого слова і до кінця, дуже рідко вдається зрозуміти, про що йдеться. Друге, якщо ви навіть зрозуміли, про що йдеться, то не зрозуміли, про що конкретно. Тобто, немає чіткості в тому, про що він говорить, які цілі він переслідує. Можливо, в його цілях, ці перемовини щось і дадуть. Розумієте, ми розглядаємо все в призмі наших цілей. Наша ціль – перемога України. Не факт, що він говорить про перемогу України.

– Чому жінки йдуть на війну, на вашу думку?

– Ну, жінки – не один якийсь організм. Це окремі люди, з окремими долями, життєвими обставинами. В усіх є своя мотивація, особиста історія. Про кожну, напевне, можна писати книгу. Хтось із жінок вважає за свій обов’язок – іти та відстоювати територіальну цілісність. Ну, напевне, відчувають в собі силу це робити. Хтось йде за своїм чоловіком, хтось хоче кар’єру робити, хтось обрав «війну» як свою професію. Комусь хочеться «екшену», а хтось мріє зустріти там свого майбутнього чоловіка, я це не заперечую і не вважаю це чимось встидливим.

– Чи справді відчувається якась дискримінація жінок на фронті? Ви особисто це відчували? На війні робили те ж, що і чоловіки, чи у вас були інші обов’язки у зв’язку із статтю?

– Звичайно! Правий сектор – ми взагалі традиційних цінностей. Чомусь завжди всі вважають, що гендерна рівність – це круто. Ну, насправді, мені круто, коли це гендерна нерівність. Тому, що я жінка. В мене є свої особливості організму, психіки, мислення. Аналогічно можу сказати і про чоловіків. Якщо намагатися кричати про рівність, то ми втратимо ефективність. Щоб було зрозуміліше: хтось хворобливий астенік за тілобудовою, а хтось субатлентичної тілобудови від народження. Рівні? Рівні. Втім, якщо дати їм мішки погрузити, то астенік не зможе це зробити так, як це зробить атлет. Якщо ми поділимо кількість мішків порівну, то атлет зробить це за 10 хвилин і буде сидіти курити, а в цей час ми втратимо ще 3 години, коли будемо чекати, поки це зробить астенік, а потім повеземо його на швидкій, з підірваною спиною.

Не буває від початку ніякої рівності, ми вже народилися нерівними. Ми різної тілобудови, в нас різне здоров’я. Хтось вродливий, хтось – ні. Хтось сильний, а хтось – слабкий. Все. І якщо ми ще й жінка і чоловік, то це колосальна різниця. Тому, я взагалі не розумію тих жінок, які кричать, що на війні повинна бути гендерна рівність і все решта. Мені здається, супер, коли нерівність. Ми, жінки, там відчуваємо себе щасливими, бо вони якраз не забувають, що ми – жінки. Ми не втрачаємо своєї особливості. Ну я що, здуріла, тягати ті цинки, які важать по 40 кілограмів? Якщо легше це зробити хлопцю, який важить 120 кг. І навпаки – я можу виконати інші задачі: здолати більшу відстань, бути швидкою під час евакуації, можу бути непомітною. Тобто, є якісь плюси, є мінуси у фізичних можливостей. Треба використовувати це раціонально, щоб була ефективна робота. Я вважаю, що неправильно позбавляти жінок їхньої жіночності, позбавляти відчуття того, що вони жінки. Це ключ до нещастя. Ну, це вже філософський простір.

Як на мене, треба жінкам залишатися жінками, а чоловікам чоловіками. Війна, в цьому плані, не відрізняється від цивільного життя. Є розподіл обов’язків. Я проти стереотипності в цьому плані. Я вважаю неправильним розподіл, як за пострадянською системою. Наприклад, я не вважаю, що серед медиків мають бути жінки всі. Навпаки, більше повинно бути чоловіків. Бо це війна, це медики-евакуатори. Тобто, вони не просто прийшли в палату, тиск поміряли. Це витягування з поля бою, тут треба мати дужу силу. Жінки-медики в даному випадку себе не виправдають настільки добре. Проте, вони прекрасно можуть бути психологами військовими, польовими.

У нас в ДУК, наприклад, у кожному підрозділі є свій «таємний» психолог. Бійці особливо і не знають, хто психолог і чи є він взагалі в них, але він є. В бойових умовах такі психологи часто допомагають. Терміново і зараз. Журналісти часто питають, що найбільше турбує на фронті бійців. Коли я відповідаю, вони думають, я брешу. Та насправді, перше, що найбільше травмує бійців на передовій – це родини в тилу. Доводять до істерик на фронті ті, хто залишився: мами, дружини, діти, причому навіть ненавмисно. Тому що, коли він на передовій, воює, а тим часом у нього хворіє дитина або дружина іншого шукає – це «вибиває». Вони і покинути побратимів не можуть, і туди не можуть поїхати, там щось вирішити. Виходить така ситуація, що вони самі себе з’їдають, і це найбільше підламує їх. До того ж, найбільше підламує – повернення додому, зміна психологічного клімату. Коли їхнє очікування не справджується. Коли людині рік часу війни повторювати: «Нічо, вернешся додому, героєм зустрінуть». А він приїжджає – цього нема. Ну, це в ЗСУ, в «дуківців» цього немає. Але це вибиває. Вибиває непотрібність своїй державі, те, що вони не можуть реалізуватися. Але я вбачаю в цьому неправильну стратегію роботи. От, Міністерство ветеранів, вони зараз говорять про те, що нам потрібно соціалізовувати ветеранів. Та не потрібно нам нікого соціалізовувати! Нам потрібно просто побудувати нормальну систему управління державою і дати нормальні можливості для бізнесу. І вони, вірите, самі соціалізуються.

Держава буде тоді, коли людина буде знати, що вона вернулася з війни без ніг, без рук, і отримала без проблем пільги, протези, лікування, житлову площу. Держава буде тоді, коли я захочу займатися бізнесом, без проблем за день оформлю документи на цей бізнес і почну ним уже займатися. Держава – це сукупність апаратів, які працюють, взаємодіють і дають якісь результати. Держава – це не територіальна цілісність, бо це – країна.

– На початку ви сказали про те, що вас намагалися «підкупити». Чи зверталися до вас з адекватними пропозиціями про фінансування?

– А у нас в Україні є такі організації? Ви ж розумієте, що у світі грошей просто не буває. Я скажу більше, навіть якщо ви заглянете зараз собі в душу, ви знайдете не надто приємні відповіді. Наприклад, боєць захворів, поранений, збираємо кошти на допомогу. Ви скидаєте гроші. Навіщо ви це робите?

– Ну, у моєму випадку – я вірю в карму. Робиш добро – воно повернеться.

– Ну от. Це у ваших інтересах. Тобто, у кожного є свій інтерес. Він може бути абстрактним, може бути матеріальним, але це, все одно, інтерес. Хтось отримує задоволення від того, що себе хвалить. Комусь потрібно собі довести, що він не чмо. Треба просто говорити собі правду.

– Який ваш девіз по житті як жінки-воїна?

– Роби, що мусиш, а буде, що буде.

Під час нашої розмови Дана наголошує: «Не називайте нас військовими, ми – добровольці. Ми не мобілізовувалися, нас не призивали. Це наш плюс, в порівнянні з військовослужбовцями, тому що у нас в житті є альтернатива. Ми прекрасно розуміємо, куди ми їдемо. Ми не відчуваємо себе рабами, ми не зв’язані контрактами. Перемога –​ наша найбільша мотивація. Ми ще й розуміємо, що в той момент, коли ми перестанемо бути корисними на фронті, ми повернемося додому, до своїх справ».

your ad here

коментувати