«Мамо, а що, на нас напали путіни?» – як евакуюють жінок і дітей із України

Від 24 лютого, коли Росія розпочала широкомасштабну війну проти України, вже понад 450 тисяч українців виїхали до Польщі. Звідти їх перенаправляють до інших країн. Таку інформацію, за повідомленням Reuters,  повідомив заступник міністра внутрішніх справ Польщі Павел Шефернакер. За його словами, лише 1 березня у вівторок польський кордон перетнули близько 98 тисяч людей. До Румунії виїхали майже 113 тисяч українців, до Молдови ще 40 тисяч. Це жінки і діти. Радіо Свобода розповідає історії евакуйованих.

Пізно вночі на парковку біля гіпермаркету, який уже закрився, один за одним прибувають автобуси. Від них жовтою стрічкою огородили натовп людей із картонними табличками, де від руки ламаною українською чи російською іноземці як могли написали назви різних міст Європи. У куточку кожного плакату допис: «безкоштовно».

«Краків!», «Варшава!», «Прага!», – вигукують вони тим, хто виходить з автобусів. Люди, що приїхали, дезорієнтовані. Дехто з них навіть не знає, куди саме прибув.

Перемишль – це невеличке прикордонне польське містечко, за 14 кілометрів від якого – країна, у якій іде війна. Виснажені та розгублені українці покидають автобуси, тягнучи за собою домашніх тварин, валізи і… страх.

Переважно – жінки і діти, яким пощастило втекти з-під обстрілів.

116 годин на кордоні

Юлію Яковенко з двома дітьми з Києва, до українсько-польського кордону довіз 59-річно батько. Сам він повернувся назад – захищати рідний Чернігів. Тут, у Перемишлі, жінку зустрічає брат, що вже вісім років живе в Польщі.

«Вони були на кордоні в п’ятницю в годині о 13-тій. І сьогодні (у вівторок), о четвертій ранку вони перейшли. Більше ста годин. Десь 116 годин», – каже Сергій Яковенко, обіймаючи своїх рідних.

Довкола жінки з дітьми кружляють волонтери, пропонують поїсти, Юлія чемно відмовляється – немає апетиту.

«Коли ти проїжджаєш близько біля Гостомеля і все те бачиш фактично, чуєш – це надзвичайно страшно, це страшно! Дійсно, дуже страшно, – каже вона, – Бо ти нічого не можеш контролювати. Ти нічого не можеш вдіяти. Абсолютно. Нічого від тебе не залежить».

Старшій доньці Юлії – трохи більше шести, сину за декілька днів виповниться чотири. Дітям ще не зрозуміло, що сталося, але вони вже починають ставити питання.

«Дитина мене запитала: «Мамо, а що, на нас напали путіни? «Ну, «путіни» – це якісь погані дядьки, – пояснює вона, – Тобто дитина ще не розуміє, хто це, що це. Але вона зрозуміла, що щось відбувається. Я їй пояснила, що «так, на нас напали росіяни».

Шестирічна дитина, каже Юлія, вважає, що зброю носять супергерої – щоб захищати, і нині вона не розуміє, чому «супергерої» напали на її країну.

«Імперія? Ну, можливо, ми, українці, люди, які вільні є, ми того не розуміємо. Що таке «імперія», нащо вона. Яка імперія?».

Жінка не хоче лишатися за кордоном і сподівається невдовзі повернутися додому.

«Ми тільки сподіваємося на тих хлопців і тих дівчат, які є зараз в Україні, які є за кордоном, які роблять все для того, щоб це припинилося, щоб це не продовжувалося. Ми вдячні і полякам, ми вдячні всьому світу».

Через Перемишль від початку нового масштабного вторгнення до України пройшло вже багато біженців.

Місцева координаторка українського культурного центру Катерина Комар-Мацинська каже, що в заторах на кордоні стоять тисячі людей.

«Особливо довго вони чекають в чергах з українського боку, не маємо інформації – чому». На польському боці, за її словами, пропускають швидко.

На запитання, чи приїздили люди в критичному стані, вона відповіла: «Знаю, що вчора вночі жінка народжувала в потязі, коли він під’їжджав до Перемишля. Знаю також, що в Медиці в рецепційному пункті одна жінка також почала народжувати». Зараз вони в місцевій лікарні.

«При сигналі сирени моя матір спускається до підвалу»

Евакуаційні поїзди, які пустила українська влада для цивільних, приходять на місцеву залізницю, що розташована майже в центрі 60-тисячного Перемишля. Тут уже майже всюди вже чути українську мову. Одним із таких поїздів уранці приїхала Ірина Магельницька з міста Гнівань, що на Вінниччині. За руку її тримає шестирічна дочка, у візочку сидить молодша донька, який два роки, поруч – 11-річний син. Він уже розуміє, що сталася війна.

«Добиралися дуже важко, дорога була дуже важка. Довго чекали на пунктах пропусків, не на кордоні. На кордоні все було швидко, оперативно. Трошки затримували евакуаційний рейс. На деяких станціях нам доводилося чекати від шести годин і більше», – розповідає жінка.

Прямо на залізничних станціях в Україні, зі слів Ірини, їм намагалися допомогти місцеві мешканці – годували і приносили необхідні речі: «Ми їм дуже дякуємо. Підтримували діточок, приносили їжу, «памперси», водичку. Все, що необхідно було».

Жінка вирішила покидати рідне місто після того, коли з дітьми їй довелося просидіти в підвалі більше десяти годин. В Україні в Ірини лишилася 75-річна мама: «Вона за станом здоров’я просто не могла з нами їхати. Мені зараз дуже важко. Уявляти дуже важко, як при кожному звуковому сигналі сирени моя матір спускається до підвалу».

За кордоном у неї є родичі, тож вона планує поїхати до них. «Наші люди не повинні вмирати через чиюсь жадібність. Безглуздя просто».

Чотири дні із Запоріжжя евакуаційними потягами їхала і Лілія Лиховських разом із дочкою і собакою: «На кожній лавці сиділо по три-чотири жінки і в кожної на руках була дитина. Мені доводилося пів ночі просто стояти».

Лілія каже, що дитину дуже налякали постріли: «Я дуже довго Віку потім заспокоювала». Старший син жінки лишився в Запоріжжі, його мобілізували.

«У мене там залишився син обороняти моє місто. Син Кирило і його жінка, вона працює в медицині і сказала, що теж буде обороняти місто».

Сергій Яковенко, який забрав сестру з дітьми, каже, що по цей бік кордону українці збирають допомогу військам і теробороні. Чоловік працює торговим представником у Польщі, і, каже, що на його прохання про допомогу відгукнулося чимало іноземців.

«Дуже багато західних партнерів відізвалося, вони допомагали і грошима, і закупили фуру бронежилетів, і зараз будуть якось то транспортувати до України».

«Маємо триматися разом, як одна велика родина»

Парковка біля колишнього торговельного центру, куди майже безперервно прибувають автобуси з українсько-польського кордону, обростає людьми із картонними табличками.

Серед них стоїть і Михайло Максимів, який майже рік працює в Польщі. «Хлопців сьогодні дуже багато привіз на кордон, вони вже поїхали назад додому, бо в нас іде війна. А зараз забираю жінок з України на Польщу», – каже чоловік. Роботодавець Михайла надав йому авто, яким той забирає людей і везе до помешкань, де вони можуть зупинитися пожити.

Навколо цього місця польські громадяни і благодійні організації розбили наметове містечко. Там можна декілька годин перепочити з дороги, поїсти гарячих страв і отримати необхідні речі.

Люди, які зустрічають українців, пригощають їх напоями, готують супи, роздають солодощі, смажать ковбаски і нарізають бутерброди. Поруч біля наметів – гори іграшок і одягу, дитячі візки, підгузки і навіть корм для тварин. У цьому пункті прийому біженців постійно чергують медичні машини і поліція.

«Спочатку тут був малесенький намет, і за декілька днів воно розрослося до ось таких масштабів», – каже один з волонтерів, українець з Дніпра, який уже рік живе в польському Познані. «У мене в Україні залишилися родичі – мама, сестра – іще там, вони збираються їхати, але не хочуть лишати дім».

Такі місця на кордоні з Україною розгорнула місцева влада на виконання постанови польського уряду, каже Катерина, координаторка українського культурного центру.

«Воєвода організовує пункти, вони називаються рецепційними пунктами. І до них мають звертатися люди. Це такі місця, де люди можуть перепочити, подумати, куди їм їхати далі».

Чимало українських громадян, які перетнули кордон, мають куди їхати – по них приїжджають родичі, які працюють за кордоном. Тих, у кого немає рідних, приймають до себе іноземці з Польщі, Чехії, Німеччини.

Перелік країн невичерпний, його можна продовжувати. Людям пропонують безкоштовний транспорт, а також – житло у власних помешканнях, пансіонатах чи готелях. Теж безплатно.

Заїхати на територію Польщі можуть навіть ті українці, які не мають закордонного паспорту. Крім того, польська влада дозволила їм безкоштовно пересуватися залізницею по всій країні – для цього людям необхідно пред’явити в касі будь-який документ, що посвідчує особу. А одна з торговельних мереж навіть пропонує українцям безкоштовні продуктові пакети у своїх супермаркетах.

Ініціативу підтримки біженців підхопила й сусідня Чехія. Міністерство внутрішніх справ Чехії створило спеціальну телефонну лінію, яка працює в тому числі й українською мовою. Країна готова надавати як екстрене житло українцям, так і довгострокове помешкання.

Неподалік залізничного вокзалу в Перемишлі за рогом заховався крихітний заклад, але там сьогодні відвідувачам подають лише напої. Усі страви, які вони готують, відправляють до вокзалу, куди приходять потяги з біженцями.

На вокзалі не проштовхнутися. Людей тут так само зустрічають із табличками – і свої, і чужі.

«Я їхав сюди зустрічати дружину свого брата з двома дітками – три-п’ять років, але, на жаль, вони не змогли вистояти довгу чергу. Тому «Я готовий брати будь-кого в свою машину і везти, допомогти з усім», – каже Юрій, який більше трьох років працює в Німеччині. До нього в машину вже сіло декілька людей з потягу, що прибув.

За трохи більше, як три кілометри від залізниці, у пункті, де прибувають автобуси, біля наметового містечка за столом їсть журек жінка з чотирма маленькими дітьми. У неї рідних за кордоном немає. Біля столу чекає усміхнена полячка Катажина, яка повезе їх до себе додому.

«Ми одне одному є братами. Ми родина, спільнота. Ми маємо надавати взаємодопомогу. Якби ми були в такій ситуації, то, мабуть, багато людей з різних країн відповіли би тим самим. Треба відкривати серце і не бути закритим. Бо йде війна в Україні, і так само може бути в Польщі. Тому маємо триматися разом, як одна велика родина».

your ad here

коментувати